Проблема 3. Проблема онтогенезу мовлення.

У психолінгвістиці проблема онтогенезу мовлення передбачає дослідження процесів виникнення й формування в дитини мовної здатності. В. фон Гумбольдт уважав, що онтогенез мовлення є «розвитком мовної здатності з віком і вправами».

У 1955 р. Ж. Піаже сформулював гіпотезу стадіальності інтелектуального розвитку дитини як єдності процесів асиміляції, акомодації, адаптації і т. ін., згідно з якою дитина проходить у своєму розвитку такі стадії:

1) сенсомоторну як відділення предмета від себе й набуття навичок категорійно оперувати з ним (допонятійне мислення), тривалість якої приблизно до 1,5 років (початковий період центрації суб’єкта на власному тілі триває 7 -9 місяців);

2) період репрезентативного інтелекту, початковою стадією якого є створення мисленнєвих образів предмета, картинок (гештальтів), а з 7-8 років починається формування операційних груп;

3) період пропозиційних, або формальних операцій (11-13 років). Мова та семіотична функція з’являються лише наприкінці першого періоду, коли дитина може розрізняти звуки і чисто рефлекторно надавати селективні вербальні або інші реакції на фонетичні стимули. Ж. Піаже вважав, що мовлення на цій стадії неможливе через відсутність найбільш істотної лінгвістичної структури (моноїда), яка б дозволила здійснити узагальнення та збереження правил, відповідальних за аналіз й упізнання необмеженої кількості організованих послідовностей звуків.

У сучасній психолінгвістиці альтернативними є дві концепції онтогенезу мовлення: нативізм і діяльнісна теорія розвитку мовлення. Як уже зазначалося, нативізм є концепцією вродженості певної мовної бази, яка дає змогу дітям оволодіти мовою до чотирьох років, засвоївши величезний масив знань, норм і правил про мовні механізми, зважаючи на те, що ніхто не коригує граматичної правильності її мовлення.

Концепція онтогенезу мовлення радянської психолінгвістики протилежна положенням нативізму і ґрунтується на діяльнісно-евристичній теорії JL Виготського. Услід за Л. Виготським, представники Московської психологічної школи доводили, що підґрунтям для засвоєння мови є санкціоновані суспільством норми та способи спілкування. О. Лурія вважав, що мовна компетенція є наслідком активного відображення дійсності, предметної діяльності та спілкування з оточенням.

Для дослідження мовного онтогенезу застосовується вивчення дитячого мовлення, що дає змогу встановити етапи розвитку мовної здатності та різних типів мислення (див. праці О. Гвоздева, О. Шахнаровича, О. Лурія, Т. Ахутіної, Наумової, С. Цейтлін, Н. Юрьєвої, Б. Нормана, Є. Аркана, Н. Швачкіна, Ушакової, О. Ссеніної, Дж. Берко, Ч. Полдуїна та ін.).