Проблема 2. Сприйняття й розуміння мовлення та тексту.

Сприйняття мовлення є психічним процесом упізнання інформації, що передається, звірення її з наявними у свідомості знаками, подальшої обробки й розуміння. Проблема сприйняття мовлення насамперед потребує, по-перше, розмежування вузького й широкого тлумачення терміна, по-друге, врахування специфіки сприйняття звукового й письмового мовлення; по-третє, з’ясування природи сприйняття мовлення з огляду на його суб’єкт.

Природа процесу сприйняття мовлення, безперечно, є індивідуальною й ситуаційною. Суб’єкт сприйняття є активним як учасник комунікативного акту, так і в плані активізації пам’яті, сенсорних механізмів, мотивації та цілеспрямованості сприйняття мовлення. О. Лурія обмежував діяльність суб’єкта сприйняття мовлення трьома функціями: сприйняттям матеріальних носіїв, дешифруванням їхніх мовних кодів, розумінням змісту висловлення

У науковій літературі існують різні теорії сприйняття мовлення слухом та зором. Серед концепцій, що розглядають механізми сприйняття мовлення слухом виокремлюються акустичні, моторні та сенсорні. Акустична теорія передбачає розгляд послідовного сприйняття потоку мовлення з подальшим залученням складників до одиниці більш високого рангу (звуків до складів, складів до слів). У перцептивній фонетиці найбільш поширеною є розроблена Хаскінською лабораторією (А. Ліберман) моторна теорія, що ґрунтується на положеннях про різні механізми обробки слуховою системою мовних і немовних сигналів; про встановлення слухачем на підставі акустичних ознак цільових артикуляційних жестів, реалізація яких зумовлює появу сигналу з такими акустичними ознаками, а цільові жести мають прямий зв’язок із фонологічними ознаками і є стандартними засобами досягнення відповідних акустико-слухових ефектів. Таким чином, згідно з моторними теоріями сприйняття мовлення визначається розпізнаванням насамперед його артикуляційних механізмів. В експериментальній фонетиці у зв’язку з цим досліджуються перцептивні відповідники диференційних ознак фонем й артикуляторні механізми їхньої ідентифікації адресатом.

На відміну від сприйняття мовлення, розуміння мовлення є когнітивною операцією осмислення й засвоєння інформаційного масиву повідомлення або тексту на підставі сприйняття семантичного змісту висловлень, їхньої мисленнєвої обробки із залученням імпліцитного плану тексту, процедур пам’яті, тобто власного тезаурусу адресата та знань норм комунікації, притаманних певній культурі. Розуміння мовлення реалізується у взаємодії усвідомлюваного й неусвідомленого, вербалізованого і того, що не підлягає вербалізації, і не є простим відтворенням задуму адресанта та змісту його повідомлення, воно є творчим процесом звірення сприйнятого з інформацією, що зберігається у пам’яті адресата з урахуванням процедур категоризації, а також обробки й переробки інформації, які визначають формування відмінного від породженого мовцем змісту, хоч і в межах заданих смислів (Ю. Лотман). Г. Богін розглядає розуміння як широкий та розчленований процес і диференціює його типи: «розуміння, яке семантизує, тобто таке, що приписує знакові відповідний референт; розуміння когнітивне, що дозволяє побачити зв’язки й відношення в колі безлічі референтів; розуміння, що розпредмечує, яке дає змогу відновити системну мисленнєво-діяльнісну ситуацію та світ змістів продуцентів тексту».

В. Дем’янков, узагальнюючи наявні концепції сприйняття мовлення, характеризує дев’ять модулів (інтерпретаційних процедур) оптимальної комунікації (розуміння): 1) використання мовного знання; 2) побудову та верифікацію гіпотетичних інтерпретацій, їхню паралельність; 3) засвоєння того, про що говорять (наприклад, фіксація у пам’яті того чи іншого художнього твору); 4) реконструкцію намірів автора (підтексту та концепту автора); 5) установлення ступеня відповідності внутрішнього та модельного світів; 6) установлення зв’язків між цими світами (внесення неусвідомлених презумпцій інтерпретатора); 7) співвідношення модельного світу з безпосередніми складниками дійсності; 8) співвідношення з поведінкою; 9) вибору тональності чи «ключа» (забезпечення цілісності результату, гармонії між мовцем та адресатом)

Умови розуміння:

1.                «Сканування» сприйнятої інформації в пам’яті реципієнта. А. Брудний характеризує цей процес так: «При читанні тексту він немовби монтується у свідомості з послідовності відносно завершених у смисловому відношенні фрагментів, які змінюють один одного».

2.                Співвіднесення інформації зі знаннями в мові (мовними жанрами або схемами суперструктур, метатекстом, клішованими структурами, що існують, на думку С. Васильєва, на нейролінг-вістичному рівні, крізь призму яких сприймаються тексти й події [1988, 172]). Опертя на жанри вважається однією з технік розуміння в герменевтиці. У психолінгвістиці впізнання стереотипів у тексті розглядається в ракурсі установки, що дозволяє зберегти визначеність діяльності при зміні ситуацій і забезпечує інерційність сприйняття й можливу гру з очікуваннями з метою

3.                Співвіднесення сприйнятого із власним досвідом адресата, його типовою програмою ситуації і мовним кодом цієї ситуації, фоновими знаннями, тобто загальними для автора й адресата знаннями про предмет обговорення [Серль 1987, 197; Дейк 1989, 55], що зумовлює декодування текстових імплікатур і пресупозицій, підтексту.

І розуміння, і інтерпретація як перевираження відбивають у свідомості реципієнта рефлексію рефлексії чужої свідомості. Реципієнт будує власний модельний мир сприйнятого й осмисленого змісту тексту виходячи із власних внутрішніх ресурсів свідомості, які здійснили проекцію чужої, авторської свідомості з огляду на програму адресованості, вбудовану до тексту. Проекція тексту, що виникає у читача, є результатом включення змісту тексту до смислового поля реципієнта. Сутність інтерпретації справедливо вбачають у встановленні і / або підтримці гармонії у світі інтерпретатора, що може виражатися в усвідомленні властивостей контексту мовлення й у поміщенні результатів такого усвідомлення до внутрішнього світу інтерпретатора.