Психолінгвістика. Основні поняття

Психолінгвістика - маргінальна галузь лінгвістики,спрямована на дослідження розвитку й застосування мовленнєвої здатності як психічного феномена, її реалізації у механізмах породження та сприйняття мовлення у проекцію на психічну діяльність людини в її соціально-культурній взаємодії й кодову систему мови. (За Селівановою)

Мета психолінгвістики − опис та пояснення особливостей функціонування мови і мовлення як психічних феноменів із урахуванням взаємодії зовнішніх і внутрішніх чинників соціально-культурної діяльності особистості.

У фокусі уваги психолінгвістики – індивід у комунікації. Одним із основних положень

психолінгвістики як когнітивної дисципліни є когнітивна обробка інформації, що надходить з органів чуття, яка відбувається на основі сформованих у індивіда ментальних репрезентацій.

Основними завданнями психолінгвістики як когнітивної науки є дослідження:

·         процесів планування мовлення;

·         механізмів та процесів сприйняття, інтерпретації, розуміння та породження мовлення;

·         структури та системи представлення знань індивіда та стратегії їх використання для когнітивної обробки дискурсу;

·         механізми засвоєння та оволодіння мовою протягом розвитку дитини;

·         проблеми білінгвізму, перекладу та механізми оволодіння іноземною мовою

Джерела:

1. Психологічний напрям у мовознавстві

2. Роботи американських структуралістів, і, перш за все, Н. Хомського, який вважав, що володіння мовою засновано на здатності виробляти правильні пропозиції.

3. Роботи психологів, що займалися питаннями мови і мови

Проблема 1. Породження (продукування) мовлення

 Спілкування — специфічна психокогнітивна діяльність людей, в основі якої - процеси породження і сприйняття мовлення у конкретному комунікативному контексті й ситуації.

Нормальне використання мови людиною — це перед усім уміння говорити і писати, тобто створювати, породжувати нові тексти.

Продукування, або породження мовлення ( ПМ ) – один з двох найголовніших процесів мовної діяльності (разом зі сприйняттям та розуміння мови), що полягає в плануванні та реалізації мови в звуках або графічних знаках.

У лінгвістичній літературі поряд з терміном «поро­дження мовлення» вживають термін «вербалізація». У контекстах, де йдеться про втілення мислення в мовній формі, можна використовувати як синонімічні.

 ПМ безпосередньо пов'язане з мисленням, мовою та розумінням. ПМ не обмежується простим використанням структур мови, а спирається на породження якісно нового, хоча у процесах мовлення ми часто просто повторюємо те, що почули чи сказали раніше в аналогічних умовах, проте це не поширюється на абсолютно все, що ми кажемо. Поза сумнівом, у міжособистому спілкуванні ми часто вживаємо форми слів, яких ніколи не чули, творимо нові слова, не передбачені ніякими словниками, поєднуємо слова хоч і за певними законами їх поєднання, але часто дуже несподіваним способом.

ПМ характеризується зворотнім зв'язком з розумінням мовлення. Головна мета ПМ – пояснити щось адресату, і для цьоого використовуються мовні засоби. Тільки якщо мовець адаптує свою мову з тим, що адресат думає в даний момент, спілкування можна вважати таким, що відбулося. Звідси й те, як вибираються семантичний, синтаксичний, лексичний матеріал і навіть спосіб артикуляції в мовленні. Ця адаптація і оцінюється як логічність, самопротиречніть мови.

         Зазвичай виділяються дві стадії ПМ, що протікають паралельно: планування (впорядкування концептуального змісту) і власне генерація тексту (трансформація семантичної або прагматичної репрезентації в природно-мовну). ПМ є рекурсивним, тобто складається з циклів, що включають такі підзадачі, як додавання, видалення і переупорядковування. Приступаючи ж до генерування мови, зазвичай мають тільки смутну ідею. Тільки після цього виникає проблема "вибору" слова. Іноді тематизуєтся саме затруднення у вираженні відчуттів; у деяких стилях нарочита неохайність виразу подається як ознака глибини, а в інших (напр., у Флобера) – як рішення складної інтелектуальної задачі, в якій непомітно присутній адресат. Найзвичайніший же випадок – поповнююче ПМ, коли час артикулювання початкових частин використовується для обробки подальшої інформації, яка потім і впроваджується у вислів. Є безліч стилів редагування, по-різному доречних в різних риторичних ситуаціях: за одних умов ми щось недоговорюємо, а в інших – додаємо від себе. При такій "конденсації" і ускладненні тексту ПМ також проходить декілька стадій. Чинники, що перешкоджають повному втіленню авторського задуму, не обмежуються дефіцитом часу, сили й пам'яті: повний контроль автора над ПМ неможливий в принципі. Тому зазвичай основні зусилля автори зосереджують на поточному фокусуванні уваги.

Проблема 2. Сприйняття й розуміння мовлення та тексту.

Сприйняття мовлення є психічним процесом упізнання інформації, що передається, звірення її з наявними у свідомості знаками, подальшої обробки й розуміння. Проблема сприйняття мовлення насамперед потребує, по-перше, розмежування вузького й широкого тлумачення терміна, по-друге, врахування специфіки сприйняття звукового й письмового мовлення; по-третє, з’ясування природи сприйняття мовлення з огляду на його суб’єкт.

Природа процесу сприйняття мовлення, безперечно, є індивідуальною й ситуаційною. Суб’єкт сприйняття є активним як учасник комунікативного акту, так і в плані активізації пам’яті, сенсорних механізмів, мотивації та цілеспрямованості сприйняття мовлення. О. Лурія обмежував діяльність суб’єкта сприйняття мовлення трьома функціями: сприйняттям матеріальних носіїв, дешифруванням їхніх мовних кодів, розумінням змісту висловлення

У науковій літературі існують різні теорії сприйняття мовлення слухом та зором. Серед концепцій, що розглядають механізми сприйняття мовлення слухом виокремлюються акустичні, моторні та сенсорні. Акустична теорія передбачає розгляд послідовного сприйняття потоку мовлення з подальшим залученням складників до одиниці більш високого рангу (звуків до складів, складів до слів). У перцептивній фонетиці найбільш поширеною є розроблена Хаскінською лабораторією (А. Ліберман) моторна теорія, що ґрунтується на положеннях про різні механізми обробки слуховою системою мовних і немовних сигналів; про встановлення слухачем на підставі акустичних ознак цільових артикуляційних жестів, реалізація яких зумовлює появу сигналу з такими акустичними ознаками, а цільові жести мають прямий зв’язок із фонологічними ознаками і є стандартними засобами досягнення відповідних акустико-слухових ефектів. Таким чином, згідно з моторними теоріями сприйняття мовлення визначається розпізнаванням насамперед його артикуляційних механізмів. В експериментальній фонетиці у зв’язку з цим досліджуються перцептивні відповідники диференційних ознак фонем й артикуляторні механізми їхньої ідентифікації адресатом.

На відміну від сприйняття мовлення, розуміння мовлення є когнітивною операцією осмислення й засвоєння інформаційного масиву повідомлення або тексту на підставі сприйняття семантичного змісту висловлень, їхньої мисленнєвої обробки із залученням імпліцитного плану тексту, процедур пам’яті, тобто власного тезаурусу адресата та знань норм комунікації, притаманних певній культурі. Розуміння мовлення реалізується у взаємодії усвідомлюваного й неусвідомленого, вербалізованого і того, що не підлягає вербалізації, і не є простим відтворенням задуму адресанта та змісту його повідомлення, воно є творчим процесом звірення сприйнятого з інформацією, що зберігається у пам’яті адресата з урахуванням процедур категоризації, а також обробки й переробки інформації, які визначають формування відмінного від породженого мовцем змісту, хоч і в межах заданих смислів (Ю. Лотман). Г. Богін розглядає розуміння як широкий та розчленований процес і диференціює його типи: «розуміння, яке семантизує, тобто таке, що приписує знакові відповідний референт; розуміння когнітивне, що дозволяє побачити зв’язки й відношення в колі безлічі референтів; розуміння, що розпредмечує, яке дає змогу відновити системну мисленнєво-діяльнісну ситуацію та світ змістів продуцентів тексту».

В. Дем’янков, узагальнюючи наявні концепції сприйняття мовлення, характеризує дев’ять модулів (інтерпретаційних процедур) оптимальної комунікації (розуміння): 1) використання мовного знання; 2) побудову та верифікацію гіпотетичних інтерпретацій, їхню паралельність; 3) засвоєння того, про що говорять (наприклад, фіксація у пам’яті того чи іншого художнього твору); 4) реконструкцію намірів автора (підтексту та концепту автора); 5) установлення ступеня відповідності внутрішнього та модельного світів; 6) установлення зв’язків між цими світами (внесення неусвідомлених презумпцій інтерпретатора); 7) співвідношення модельного світу з безпосередніми складниками дійсності; 8) співвідношення з поведінкою; 9) вибору тональності чи «ключа» (забезпечення цілісності результату, гармонії між мовцем та адресатом)

Умови розуміння:

1.                «Сканування» сприйнятої інформації в пам’яті реципієнта. А. Брудний характеризує цей процес так: «При читанні тексту він немовби монтується у свідомості з послідовності відносно завершених у смисловому відношенні фрагментів, які змінюють один одного».

2.                Співвіднесення інформації зі знаннями в мові (мовними жанрами або схемами суперструктур, метатекстом, клішованими структурами, що існують, на думку С. Васильєва, на нейролінг-вістичному рівні, крізь призму яких сприймаються тексти й події [1988, 172]). Опертя на жанри вважається однією з технік розуміння в герменевтиці. У психолінгвістиці впізнання стереотипів у тексті розглядається в ракурсі установки, що дозволяє зберегти визначеність діяльності при зміні ситуацій і забезпечує інерційність сприйняття й можливу гру з очікуваннями з метою

3.                Співвіднесення сприйнятого із власним досвідом адресата, його типовою програмою ситуації і мовним кодом цієї ситуації, фоновими знаннями, тобто загальними для автора й адресата знаннями про предмет обговорення [Серль 1987, 197; Дейк 1989, 55], що зумовлює декодування текстових імплікатур і пресупозицій, підтексту.

І розуміння, і інтерпретація як перевираження відбивають у свідомості реципієнта рефлексію рефлексії чужої свідомості. Реципієнт будує власний модельний мир сприйнятого й осмисленого змісту тексту виходячи із власних внутрішніх ресурсів свідомості, які здійснили проекцію чужої, авторської свідомості з огляду на програму адресованості, вбудовану до тексту. Проекція тексту, що виникає у читача, є результатом включення змісту тексту до смислового поля реципієнта. Сутність інтерпретації справедливо вбачають у встановленні і / або підтримці гармонії у світі інтерпретатора, що може виражатися в усвідомленні властивостей контексту мовлення й у поміщенні результатів такого усвідомлення до внутрішнього світу інтерпретатора.

Проблема 3. Проблема онтогенезу мовлення.

У психолінгвістиці проблема онтогенезу мовлення передбачає дослідження процесів виникнення й формування в дитини мовної здатності. В. фон Гумбольдт уважав, що онтогенез мовлення є «розвитком мовної здатності з віком і вправами».

У 1955 р. Ж. Піаже сформулював гіпотезу стадіальності інтелектуального розвитку дитини як єдності процесів асиміляції, акомодації, адаптації і т. ін., згідно з якою дитина проходить у своєму розвитку такі стадії:

1) сенсомоторну як відділення предмета від себе й набуття навичок категорійно оперувати з ним (допонятійне мислення), тривалість якої приблизно до 1,5 років (початковий період центрації суб’єкта на власному тілі триває 7 -9 місяців);

2) період репрезентативного інтелекту, початковою стадією якого є створення мисленнєвих образів предмета, картинок (гештальтів), а з 7-8 років починається формування операційних груп;

3) період пропозиційних, або формальних операцій (11-13 років). Мова та семіотична функція з’являються лише наприкінці першого періоду, коли дитина може розрізняти звуки і чисто рефлекторно надавати селективні вербальні або інші реакції на фонетичні стимули. Ж. Піаже вважав, що мовлення на цій стадії неможливе через відсутність найбільш істотної лінгвістичної структури (моноїда), яка б дозволила здійснити узагальнення та збереження правил, відповідальних за аналіз й упізнання необмеженої кількості організованих послідовностей звуків.

У сучасній психолінгвістиці альтернативними є дві концепції онтогенезу мовлення: нативізм і діяльнісна теорія розвитку мовлення. Як уже зазначалося, нативізм є концепцією вродженості певної мовної бази, яка дає змогу дітям оволодіти мовою до чотирьох років, засвоївши величезний масив знань, норм і правил про мовні механізми, зважаючи на те, що ніхто не коригує граматичної правильності її мовлення.

Концепція онтогенезу мовлення радянської психолінгвістики протилежна положенням нативізму і ґрунтується на діяльнісно-евристичній теорії JL Виготського. Услід за Л. Виготським, представники Московської психологічної школи доводили, що підґрунтям для засвоєння мови є санкціоновані суспільством норми та способи спілкування. О. Лурія вважав, що мовна компетенція є наслідком активного відображення дійсності, предметної діяльності та спілкування з оточенням.

Для дослідження мовного онтогенезу застосовується вивчення дитячого мовлення, що дає змогу встановити етапи розвитку мовної здатності та різних типів мислення (див. праці О. Гвоздева, О. Шахнаровича, О. Лурія, Т. Ахутіної, Наумової, С. Цейтлін, Н. Юрьєвої, Б. Нормана, Є. Аркана, Н. Швачкіна, Ушакової, О. Ссеніної, Дж. Берко, Ч. Полдуїна та ін.).

Проблема 4. Проблема ментального лексикону.

Проблемою психолінгвістики є організація і способи експлікації ментального лексикону як складника мовної компетенції людини, який містить знання словникового складу мови й зафіксованих за формами номінативних одиниць смислів, що репрезентують інтеріоризовані у свідомості об’єкти та явища дійсності й концептуальну структуру внутрішнього рефлексивного досвіду. Іноді його називають внутрішнім лексиконом, хоч О. Кубрякова наголошує, що поняття внутрішнього лексикону не тотожне поняттю ментального лексикону, частина якого, безперечно, прив’язана до мовних форм, але ними не вичерпується [2004, 364]. Вона трактує внутрішній лексикон із позицій його використання в мовленнєвій діяльності як діючу систему, у якій кожна одиниця записана з інструкцією її використання, з даними про її оперативні можливості: прагматичні, семантичні, граматичні

У дескриптивізмі й генеративізмі ментальний лексикон відповідно або ігнорується і через його слабку структурованість виключається з кола лінгвістичних досліджень, або визнається базовим компонентом граматики, вторинним інтерпретаційним параметром перетворення правил структури складників на глибинні синтаксичні структури при породженні мовлення

Сьогодні психолінгвісти наголошують на тому, що найважливішим компонентом людської думки та внутрішнього мовлення є саме асоціативна вербальна сітка. Її організація підпорядкована не одному, а різним принципам.

Приміром, такими принципами є поширена активація, аналогічність фрагмента сітки й розгортання висловлення, актуалізація доступу до неактивної зони, узгодженість і т. ін. Як зазначає Т. Ушакова, «активізуються одні елементи асоціативної сітки, пригальмовуються інші, будуються динамічні функціональні структури, тісно пов’язані із семантикою звукового мовлення. Елементи сітки, що отримали назву логогенів, представляють матеріалізацію слів з усіма їхніми атрибутами в нервовій системі людини. Миттєво утворена мозаїчна динаміка логогенів вербальної сітки, заготовлена для одного відрізка мовлення, змінюється на новий патерн. Увесь цей живий ланцюг ковзає по вербально-когнітивній системі у процесі мовлення».

Американський психолог Дж. Міллер відмітив наявність шести різних моделей асоціативної організації лексикону, згідно з якими зв’язок між словами зумовлений:

1) їхньою спільною вживаністю;

2) спільністю референта;

3) стимулюванням специфічного мисленнєвого образу;

4) належністю до таксономічного дерева класифікаційних зв’язків;

5) спільністю семантичних ознак (маркерів);

6) поєднанням у предикативне відношення. Розглянувши ці гіпотези під кутом зору визнаного ним генеративізму і домінування комунікативної мети впорядкування лексикону, дослідник схилявся до останньої предикативної (= синтаксичної) моделі, зауваживши, що вона може бути поєднаною з п’ятою відповідно до розгляду інтерпретаційної ролі семантики в породжувальній граматиці.

Дослідження й опис ментального лексикону стикаються з рядом дискусійних і нерозв’язаних проблем, якими є:

1) зв’язок концептуальної системи і лексикону;

2) співвідношення мовної системи і лексикону;

3) наявність у лексиконі позамовних змістів, механізм їхньої взаємодії при породженні та сприйнятті мовлення;

4) механізм узгодження систем сприйняття й породження мовлення у зв’язку з організацією лексикону (як узгоджуються між собою збереження слів у фонологічній і письмовій формі, адже вони є роздільними в пам’яті);

5) спосіб доступу до одиниць ментального лексикону;

6) шляхи його розвитку в онтогенезі й філогенезі;

7) спосіб організації лексикону і т. ін.

Проблема 5. Проблема асоціацій

Асоціація є динамічним тимчасовим нервовим зв’язком між двома й більше психічними явищами (відчуттями, уявленнями, почуттями, думками, образами тощо), а також їхніми позначеннями у мові, який утворюється за певних умов на підставі умовного рефлексу суб’єктивного реагування на відповідні стимули.

Проблема асоціацій, їхньої типології й методики встановлення розглядалася у психології та психолінгвістиці однією з найперших, адже асоціації є найбільш важливим показником організації ментального лексикону людини, його вербальної мережі, а також свідомості й мислення. Асоціація є динамічним тимчасовим нервовим зв’язком між двома й більше психічними явищами (відчуттями, уявленнями, почуттями, думками, образами тощо), а також їхніми позначеннями у мові, який утворюється за певних умов на підставі умовного рефлексу суб’єктивного реагування на відповідні стимули. Деякі дослідники вважають можливими архетипні асоціації, що виникають при актуалізації позасвідомого. Вивчення асоціацій дало змогу по-новому підійти до способів зберігання знань, процесів породження й розуміння мовлення, організації внутрішнього лексикону й пам’яті людини

         У мовознавстві асоціація як явище індивідуальної свідомості, співвіднесення якого зі звуком є об’єктивним, уперше з’явилася у працях В. фон Гумбольдта. Цікаву думку висловив Ф. де Соссюр, звівши стан мови до теорії синтагм і теорії асоціацій, інтуїтивно передбачивши головні механізми сполучення слів (синтаксичний й асоціативно-метафоричний). На необхідність асоціативного підходу до значення вказував представник Казанської лінгвістичної школи М. Крушевський, який виокремив асоціації за схожістю й суміжністю, безпосередні (лінгвістичні) й опосередковані (екстралінгальні). У дослідженнях вербальних асоціацій виділено два підходи - лексикоцентричний та текстоцентричний: перший спрямований на аналіз асоціативного поля лексичних одиниць, семантичної близькості між словами, дослідження вербальної мережі внутрішнього лексикону, пам’яті і т. ін., другий - на характеристику асоціативних стратегій побудови текстів, асоціативного поля ключових слів у тексті, асоціативних процесів, пов’язаних із породженням мовлення і т. ін.

Найсучасніші дослідження асоціативних норм у різних галузях мовознавства свідчать про становлення нової галузі мовознавства - асоціативної лінгвістики, представленою асоціативною лексикографією, лексикологією та граматикою. О. Горошко виокремлює ряд напрямів цієї галузі:

1) вивчення асоціативного значення слова;

2) вимірювання семантичної близькості між словами і ступеня входження цих слів до єдиного семантичного поля;

3) дослідження асоціативної пам’яті й організації внутрішнього лексикону;

4) дослідження асоціативного процесу у зв’язку із процесами породження та сприйняття мовлення;

5) вивчення впливу різних чинників на асоціативну поведінку інформантів (професійних характеристик, віку, статі);

6) вивчення особливостей асоціативного процесу в умовах білінгвізму й полілінгвізму та прикладання отриманих результатів до методологічної сфери викладання іноземних мов;

7) використання асоціативних методик у пато- та психодіагностиці при вияві патологічних психічних станів, вивчення функціональної асиметрії мозку, афективних станів тощо;

8) асоціативна лексикографія;

9) асоціативна граматика й дослідження асоціативно-вербальної мережі;

10) дослідження зовнішнього вияву образів мовної свідомості в межах міжкультурного спілкування.